«Ця війна не схожа на жодну іншу»: Україна продовжує напрацьовувати досвід психологічної підтримки поранених і тих, хто повернувся з полону

«Правду кажучи, мені не хочеться знов про все це згадувати… Так, я визнаю, що потребую допомоги психолога. Але зараз мені її не надають», – каже «ОстроВу» військовослужбовець 3 прикордонного загону імені Героя України полковника Євгена Пікуса (Луганського прикордонного загону) Олександр Зарва.

Разом з ще чотирма побратимами – прикордонниками він вважався зниклим безвісти майже 2 роки й повернувся з рашистського полону у січні 2024 року. Олександр – один з небагатьох повернених полонених, хто готовий говорити про це відкрито з журналістами. Проте відчувається, що і його готовність може ось-ось вичерпатись.

Олександр Зарва – єдиний із п'ятьох обміняних луганських прикордонників, готовим говорити з журналістами про полон

Більшість же – хоч з числа тих, кого повернули з полону, хоч з числа поранених військових, які потребують реабілітації – просто відмовляються говорити про це публічно. Ось слова одного з тих військових, хто після складного поранення був «списаний» з армії: «Бажання говорити у публічному просторі на тему армії, війни, лікування, реабілітації, мобілізації, демобілізації не маю. Це дуже нелегкий шлях – і фізично, і психологічно. І мабуть, морально навіть важче, ніж фізично. Хочу просто перезавантажитися і соціалізуватися».

Масштаби проблеми: допомоги потребують десятки тисяч людей, цифра росте

Військових, які потребують психологічної допомоги після полону або після поранень, у тому числі дуже важких, в Україні стає все більше.  Якщо говорити про точні цифри – станом на 8 лютого в Україну повернулось 3135 полонених захисників і захисниць. Так, на 1 лютого, як повідомляв Уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець, Україна змогла повернути 3035 військовополонених, а 8 лютого під час так званого «крайнього» обміну Україна повернула ще 100 захисників із російського полону.

Щоправда, зараз таких людей в Україні трохи менше – через банальну причину - «…бо люди смертні». Наприклад, резонансною стала  історія, коли військовослужбовець із Покровська на Донеччині Юрій Галкін, повернувшись з російського полону 31 січня 2024 року, буквально через тиждень загинув у ДТП. Про це з посиланням на доньку Галкіна повідомляв Телеграм-канал «Донбасс. Важно».

Ймовірно, що подібні історії можуть траплятися і з іншими військовослужбовцями – просто не всі вони набувають резонансу. У бідь-якому разі, кількість військових, які повернулись з полону, наразі перевищує три тисячі.

Юрій Галкін через тиждень після повернення з полону загинув у ДТП

Стосовно кількості поранених – тут точну цифру влада не озвучує. «Я не скажу, скільки поранених, тому що Росія буде знати, скільки пішло з поля бою», – так з цього приводу висловився в ефірі «Єдиних новин» Президент України Володимир Зеленський 25 лютого 2024 року. У той же час, за даними військових і різних ЗМІ, мова йде про десятки тисяч.

Військові, які пройшли полон, у багатьох випадках зазнали й поранень. Причому «лікували» їх – окупанти. Як і згаданого нами вище прикордонника Олександра Зарву після осколкового поранення в ногу. Можна собі уявити, що це за «лікування».

З урахуванням того, що активні бойові дії тривають, таких людей стає все більше й більше.

«Психологічна й психіатрична допомога тим, хто пережив полон – це взагалі дуже складна й делікатна тема, – каже «ОстроВу» доктор медичних наук, професор, завідувач кафедри неврології, психіатрії та наркології ДЗ «Луганський державний медичний університет», головний лікар релокованого Центру відновлювального лікування та реабілітації учасників війни при Луганській ОВА Микола Овчаренко. – До релокованих закладів, яким є наш центр, вони не звертаються взагалі».

Від «…я хотів, щоб люди про це знали» до «…поради наразі недоречні»

Опис досвіду одних військових, щоб його змогли застосувати інші, був можливим і ефективним між 2014 роком та повномасштабним російським вторгненням. Але зараз переважна більшість тих, хто повернувся з полону, й тих, хто зазнав поранень відмовляються про це говорити. Причому, останнім часом - часто у різкій формі. Людей певною мірою ображає, що їхнє горе, їхні важкі долі завдяки медіа стають ніби «розвагою» для читача чи глядача.

Всі співрозмовники авторки статті визнають: те, що зараз відбувається в Україні, кардинально відрізняється від інших бойових дій, у яких доводилось брати участь нашим співгромадянам. Тобто, якщо до повномасштабного російського вторгнення  АТОвцю міг допомогти досвід людини, яка воювала у Афганістані або Югославії, то зараз це неможливо. Бо війна іде саме на нашій території, бо значна її частина залишається окупованою і більшість після поранення чи полону НЕ ПОВЕРТАЄТЬСЯ ДОДОМУ в прямому сенсі.

Це стосується всіх без винятку військових з Луганської області – через практично повну окупацію області «повернення додому» кожного з них є умовним, адже всі вони повертаються в інші регіони України. Майже те саме стосується військових із Запорізької області, яка в окупації на 78%, а також Донецької й Херсонської областей.

«Поради зараз не доречні! Все змінилось і все по-іншому, з жодною війною неспоріднено і навіть дуже відмінно від 2014 року», – категорично каже з цього приводу один із співрозмовників «ОстроВа», який відмовився називати своє прізвище.

«Досвід полону дуже страшний, і це нормально, що люди не йдуть на контакт. «Це нікому не потрібно, мене ніхто не зрозуміє, для чого це комусь знати, вони це не витримають» – типові фрази військових у таких випадках», – пояснює групова психоаналітикиня, кризова психологиня й травматерапевтка, голова ГО «Кризовий центр психічного здоров'я» Оксана Іванцова, яка надає фахову допомогу українським військовим та їхнім родинам з 2014 року.

Пані Оксана також підтверджує, що досвід тих, хто воював у так званих гарячих точках за межами України, в нинішній ситуації застосувати дуже складно: «У порівнянні з війнами в Афганістані та Югославії – у нас абсолютно інші реалії».

Втім, дехто з тих, хто повернувся з полону чи зазнав поранень, все-таки готовий говорити про проблему публічно.

«Тоді я дуже хотів, щоб люди про це знали», – так пояснює свою готовність говорити з журналістами після повернення з неволі Олександр Зарва.

Після обміну, у січні 2024 року, Державна прикордонна служба опублікувала інтерв’ю з ним. У розмові здебільшого йшлося про жахи полону.

Олександр Зарва дав відеоінтерв’ю пресслужбі Державної прикордонної служби України

З того часу минуло майже три місяці, і настрій 36-річного прикордонника змінився. У нього взагалі зникло бажання говорити про полон, а досвіду подолання своїх психологічних проблем він ще не напрацював. Це, яка каже Микола Овчаренко, робиться довгими роками.

Олександр Зарва живе з мамою у себе вдома, на Хмельниччині (батько помер, поки син вважався зниклим безвісти, так і не дізнавшись, що той живий). Він вже працює – почав це робити практично одразу після повернення додому. Він підтримує теплі й близькі стосунки з тими, з ким служив. Будучи зайнятим, «при справі», маючи друзів та підтримку мами, Олександр все ж визнає, що має психологічні проблеми й потребує відповідної допомоги.

До речі, спілкуючись з Олександром і аналізуючи його досвід, розумієш одну з причин, чому військові відмовляються говорити публічно про свої проблеми. Бо у військових є відчуття: їхні історії цікаві «споживачам контенту» просто через те, що  ловлять глядачів і читачів на емоційні гачки. А потім у медіа з’являються нові інфоприводи з новими емоційними гачками… І військовослужбовець перестає бути цікавим суспільству, він залишається сам на сам зі своєю бідою.

«Я відчуваю, що ми нікому не потрібні», – каже з цього приводу інший співрозмовник «ОстроВа», який просить не вказувати його прізвище.

Олександрові Зарві складно пояснити, чому саме він із п’ятьох обміняних прикордонників виявився готовим говорити з журналістами, чому його побратими від цього категорично відмовились і продовжують відмовлятись.

«Думаю, у всіх це відбувається дуже по-різному, все дуже індивідуально», – каже Олександр.

У той же час навіть ті, хто відмовляються говорити публічно, визнають, що мають потребу виговоритись. А виговоритись і бути зрозумілими вони можуть лише в колі тих, хто пройшов через те ж саме. Тому Олександр Зарва згоден з думкою, що люди, які пережили полон, та й взагалі війну, потребують спілкування у колі собі подібних – перепрошуємо за порівняння, на кшталт «клубу анонімних алкоголіків». І це – єдине, що Олександр на даному етапі може назвати дієвим.

Згоден з тим, що таке спілкування є максимально корисним, й заступник командира стрілецької роти одного з батальйонів, який воював на Авдіївському коксохімі, Микола Х. 46-річний офіцер нещодавно був звільнений у запас, наразі оформлює інвалідність і просить не зазначати його прізвище, але говорить при цьому досить відверто.

«Держава зараз не робить нічого для того, щоб організовувати для військових таке спілкування і, на мою думку, ми, тобто військові, просто будемо збиратись у певні угруповання об’єктивно, без участі держави, бо є така потреба, – каже Микола. – А зараз, поки війна триває, ми зустрічаємося здебільшого на похоронах…»

Порівняно з початком війни – 2014 роком – усвідомлених звернень по фахову допомогу стало більше

Тим часом психологи й психотерапевти стверджують, що після повномасштабного російського вторгнення до них побільшало звернень від військових – у порівнянні з періодом між 2014 роком і лютим 2022 року.

«Порівняно з початком війни (2014 рік) зараз звернень більше. Більше саме усвідомлених звернень. Частина тих, хто до нас приходить, – це комбатанти з часів АТО, вони вже мають досвід спілкування з психологами. Частина звернень – направлення від медичних установ», – каже Оксана Іванцова. Вона здебільшого працює з військовими у Сумській області.

Оксана Іванцова (на фото ліворуч) розповідає журналістам про роботу очолюваного нею Кризового центру психічного здоров'я в Сумах

За словами пані Оксани, можливостей отримати психологічну допомогу для військових – як поранених, так і тих, хто повернувся з полону – багато, але одночасно з тим є феномен, коли людина не знає, куди звернутись, або не користується тими можливостями, що є.

«Можливо, одне з пояснень цього – це те, що ми маємо справу з травмованими людьми. Їх досвід часто детермінує (обумовлює. – «ОстроВ») уникаючу поведінку, ізоляцію від інших з одночасною потребую в допомозі», – каже травматерапевтка.

З її досвіду, причинами звернення військових до психологів наразі є різні, у тому числі такі: проблеми в сім'ї через зміну поведінки та емоційних проявів; потреба виговоритися; тотальна втома, втрата сенсів; самотність через набутий досвід; обурення через несправедливість тощо.

«Фахівців з ментального здоров'я зараз досить багато, трамвматерапевтів багато, їх постійно стає більше, можливість для них підвищувати свою кваліфікацію також є. Ефективність цих фахівців дуже якісно відрізняється порівняно з 2014 роком», – каже також Іванцова.

«ОстроВ» також попросив пані Оксану пояснити нашим читачам, що саме може додатково травмувати людину після полону вже у мирних український реаліях, що може викликати у такої людини агресію при спілкуванні зі сторонніми.

«Прицільна увага, вітання на вулиці від незнайомих людей, слова подяки від них – це те, на що мені скаржився обміняний полонений. Йому це було дуже важко і викликало агресію», – наводить фахівчиня приклад з власного досвіду.

Юлія Сабаєва – для «ОстроВа»